П`ятниця, 21.07.2017, 13:46
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії каталога
Мои статьи [651]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Музей української садиби "Світлана"
Головна » Статті » Мои статьи

Предмети побуту

               Предмети побуту, знаряддя праці та інвентар українців


  Діжа

  Хлібна діжа – один з основних атрибутів хатнього начиння. Хліб, який над усе цінувався і шанувався українським селянином, вважався священним, а разом з ним і діжа, і піч, і, навіть, час, коли хліб у ній сидів.
  Діжу шанували, доглядали особливо дбайливо. Щоб не заводилося нечистот, чистили (шатирили) з середини цибулею з сіллю. Зовсім нову діжу або вже правлену ставили біля криниці, наливали холодною водою і давали напитися корові. Це мало принести прибуток і хлібний достаток.
  На Хрещення, коли хазяїн обходив оселю, пишучи скрізь хрести, перші ставив на ній. Щоб насіння добре сходило, його всипали в діжу.
  Коли купували нову діжу, то в ній повинно бути дев’ять пар клепок, тоді це буде гарна діжа. І ще ознака гарної діжі полягає в тому, щоб клепки стояли так, як росте дерево, тоді буде гарно сходити хліб. Купляючи діжу, промовляли: “ Діжа, діжа, треба тобі віхтя і ножа“.
Народні повір’я:
Не заглядай у діжу, бо не будуть рости борода та вуса.

Щоб знайти утопленого в річці, слід засвічену воскову свічку поставити у діжу і спустити на воду. Діжа припливе і стане над втоплеником.

  Рушник

  Рушник є невід’ємною частиною побуту українців. Бажаючи щастя говорять:“Хай стелиться вам доля рушниками“. Без рушника не обходиться народження, одруження і смерть людини. Простий і скромний або оздоблений рушник висить у кожній сільській хаті біля порога на кілочку. Ним витирають руки, з ним доять корову, пораються біля печі.
 В різних куточках України його називають по-різному: “утиральник“, “утирач“, “стирач“. Ознакою охайності кожної жінки є прибрана хата, а в ній чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:
  Тримай хаточку, як у віночку,
  І рушничок на кілочку…

  По всій Україні поширений звичай накривати рушником або хустиною хліб на столі. Рушником покривали діжу після випікання хліба і ставили під образами на покуті. Святково оздобленими рушниками накривають кошики з паскою чи яблуками, коли несуть святить в церкву.
На рушниках опускають домовину в могилу. Рушники вішають на хрест.
Використовують рушник і в обряді будівництва хати. У деяких районах України сволок піднімали на рушниках, а потім ці рушники віддавали майстрам. Коли стіни вже були зведені, вгорі в кутку вішали образ, а на ньому рушник. Не обходилося без рушника і в хліборобських обрядах.
  Щодо виготовлення, оздоблення та прикрашання хати рушниками то в різних куточках України свої особливості. Відомо близько 100 технік вишивки і понад 20 – ткання.
  На Полтавщині поширені ткані рушники, вишиті квітами, листям, деревами з переважанням червоного кольору.
  Рушник у нашому побуті живе й сьогодні. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають гостей. Його використовують і понині на весіллях й похоронах, проводжаючи хлопців у армію.
  Рушник вишивають на щастя, на долю; він служить оберегом від усього злого, що могло зайти в дім.
  Рушники вміють розповідати, треба лише добре придивитися та серцем і душею прислухатися до їхньої мови: ромб з крапкою посередині – то засіяна нива, квіти – то сонце, вазон чи квітка – то світове дерево від неба до землі, фігура людини – то знак Берегині, богині хатнього вогнища.
 
 … Були в матері три сини. Горнулася ненька до синів і такі мудрі слова їм говорила: “Долю я вам кожному вишию і пам’ять про себе в рушниках залишу, то ж бережіть їх“. Багато вишила мати за своє життя і всі рушники розділила між синами. А, даруючи, навчала: “Сини мої, мої голуби! Пам’ятайте, куди б ви не їхали не йшли, а рушник в дорогу беріть: хліб в нього загортайте, людей пригощайте. Хліб на рушнику життя величає!“
 а життя людини швидко минає. Померла старенька мати, осиротіли сини. Поховали неньку, а на могилі рушник білий прослали, щоб вітер
порох на ній не трусив. Правду кажуть , а чи ні – чутка про те диво і нині ходить. Кажуть, що на тому рушникові квіти через три дні розцвіли. Хто вишив їх, ніхто не знає. Лише вітер про те розповідає і просить вишити на згадку рушник, як і той, що в пісні , червоними і чорними нитками.
 
  Скриня

  Це був найдорожчий посаг. Скрині, кажуть, виготовляли саме на Полтавщині, де свого часу майстрували уславлені на всю Україну умільці. Скриня переходила в спадок від матері до доньки.
  На парадній стінці скрині часто зображали козака Мамая.
  Здавна існував звичай: дівчина, перш ніж вийти заміж, має розжитися на скриню. Наготувати рушників для сватів, а ще сорочок, блуз, наволочок, словом, обзавестися посагом. По ньому судили й оцінювали рід, вдатливість нареченої. Дівчина, яка не спромоглася наготувати приданого, вважалася ледащицею, а тому матері й бабусі змалечку привчали дітей до праці, до рукодільництва.
  … Скрипнуло віко скрині і зсередини донісся запах полину й чебрецю. У прискриньку лежали, дбайливо загорнуті, пакуночки з всілякими документами, фотокарточками, а серед них і традиційні жіночі амулети – коралі, брошки, навіть ґудзики.
  На самісінькому дні ретельно складені доріжки, що їх колись ткала господиня, поруч – святкові й буденні фартухи, сорочки, а у прикутку – вузлик з одягом на смерть.

  Ліжко

  Передовсім, вибирали хороше місце для ліжка. А робили це просто: пускали у хату кішку. Де вона сідала – там, боронь Боже, ставити ліжко. Небажано спати ногами до дверей.

  Жінці треба знати знаки-обереги свого чоловіка – його дерево, квітку. І обов’язково вишити цими знаками подушки. Під ліжко клали бурштин, каштан або часник. Це допомагає в перші місяці життя уникнути багатьох непорозумінь. Ну, а якщо вирішували мати дитину, то були дуже обережними, бо пам’ятали, що слід зважати на традиції трипільської культури: перш ніж завагітніти, жінці не слід сердитися, не бути роздратованою. а дивитися тільки на все красиве, не брати в руки гострих предметів. Вагітна жінка повинна була поклонятися своїй квітці.

  Колиска

  Дуже уважно ставилися українці до виготовлення і облаштування колиски для немовляти. Це був дерев’яний ящик, знизу обтягнутий полотном, підвішений на чотирьох вірьовках до стелі, на гак або цвяхи. Висяча колиска була зручною тим, що від легкого поштовху вона довго гойдається сама по собі. Серед різних колисок українська відрізнялася своєю первісною простотою.
  Для дівчинки виготовляли колиску з дерева жіночого роду, а для хлопчика – з дерева чоловічого роду.
  А розміщували колиску в такому місці кімнати, щоб дитина щодня бачила сонечко, зустрічала його схід.
  З колискою пов’язані такі повір’я та обряди:
 е годиться гойдати порожню колиску, щоб не вмерла дитина.
 об дитина в майбутньому мала певні здібності, в її колиску клали різні предмети (хлопчикам – луки і стріли, а дівчаткам – прядельце).
 
  Каганець
 
  Так називали в Україні вечірнє, нічне освітлення. Це була така мисочка. Туди наливали смальцю чи лою, втикали гніт або шматок клоччя й таким чином мали примітивний світильник.
  Згодом каганець змінили гасові (керосинові) лампи.
  Українці вірили, що в каганці живе домовий (дідько).
Раптово погаслий каганець передвіщав смерть одному з мешканців хати. Таке дивовижне повір’я означає давнє ототожнення душі людини з вогнем.

  Куманець

  За зовнішнім виглядом ці вироби з глини такі самобутні, що відразу впадають в очі. Вони високі і плоскі з отвором і з кришечкою вгорі. Рідина, залита в горловину, розміщується в бокових заокругленнях, що мають форму кільця.

  Ложка

  Ложками не можна тарабанити, бо буде сварка в хаті.

Коли кладуть ложку до обіду, то так, щоб кожна лежала до низу повернута, аби вороги не мішалися в сім’ю.

Не годиться їсти однією ложкою удвох, бо будете сваритися.

Не можна мити ложок тоді, як сонце зайде.

Якщо ввечері ложки будуть поставлені сторчма, то в ту ніч ніхто в хаті спать не буде.

Дівчата не повинні їсти великими ложками, бо від цього в них будуть надто розвинені (великі) груди.

  Коцюба (кочерга)

Не можна кочергу на ніч ставити, а треба класти (так само і рогачі), тоді вони будуть відпочивати і господині дякувати.

Рукою від кочерги не можна чіпати вогню, бо яструб хапатиме курей.

 е можна переступати через кочергу, бо будеш хворіти.

  Віник

Не в’яжи віник у суботу, бо не минатимуть двір дурні собаки.

Не переступай через віник, бо станеш горбатим (худим).

Вважається за смертний гріх ставити на покуті віник: його місце в кутку біля печі.

Віником не можна битися, бо як удариш, то неодмінно на ту людину нападе короста (злидні).

Не можна віника палити, бо буде великий вітер.

Не вибивай одежу віником, бо будеш хворіти.

  Голка

Не можна голки без нитки позичати, бо не буде прядиво родити і будеш без сорочки.

Не можна красти голку, бо на тім світі чорти будуть через вушко тебе протягувати.

  Веретено

 Якщо веретено випаде з рук ткалі й хлопчик подасть його, то треба вщипнути хлопчика, щоб опісля він не падав з коня.

  Криниця

  Криниця –найсвятіше місце, символ батьківщини, безсмертя і чистоти народного духу. Життєвий шлях людини починається і закінчується водою. Ос чому криниці вважалися найсвятішими місцями, оспівувалися у народних піснях.
  Здавна, вода, як і вогонь, обожнювалися нашими предками. Безцінним даром, прісною водою із земних глибин розпочинається і закінчується життя людини.
  Вода символізує рідну домівку, джерело високої духовності народу. Нові криниці часто копали до літнього свята Івана Купала. У них дівчата обмивали вінки. Біля криниці збиралася молодь на свята, водила хороводи, жартувала, освідчувалася у коханні. Звідси, напоївши коней, їхали запорізькі козаки боронити рідну землю України.

  Про глибоку шанобу до животворних джерел мовлять численні прислів’я:
До доброї криниці стежка протоптана.
З глибокої криниці вода студена.
 е плюй в криницю, бо з неї ще будеш пити водицю.
  У давні часи криниці копали кутком біля перехрестя доріг. Найпоширенішими були криниці з журавлями. Вони віками напували водою цілі села, а побіля них традиційно висаджували калину.
  Воду, як могутню стихію Всесвіту, глибоко шанували наші предки. Особливо велику магічну силу мала за їхніми уявленнями так звана “непочата“ вода, набрана в криниці до схід сонця. В ній, настояній на зірницях, купали новонародженого, нею напували корів – щоб давали більше молока, і вмивалися, щоб не боятися пристріту, лихого ока.
 оду, освячену в церкві на Водохрещу і Стрітення, колись зберігали в кожній родині упродовж року. Нею кропили в хаті, як дошкуляв домовик, освячували пасіку, коли вперше виносили із зимівника, вживали від зурочення. Бігуча вода – в струмку чи річці – могла забрати й понести далеко всі хвороби, варто було лише викупатися в ній до схід сонця у чистий четвер перед Великоднем чи на самий Великдень опівночі.
  За повір’ями є ще така хвилина в ніч під Новий рік, коли вся вода у колодязях перетворюється на вино, і, як розповідали бувальці, дуже смачне. Отакі дива відбувалися із звичайною водою.
Категорія: Мои статьи | Додав: klassik22 (23.04.2008)
Переглядів: 6497 | Рейтинг: 4.2/14 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017