П`ятниця, 21.07.2017, 13:46
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії каталога
Мои статьи [651]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Музей української садиби "Світлана"
Головна » Статті » Мои статьи

Цикли народних звичаїв
Цикли народних звичаїв, обрядів та традицій українців за порами року

  Літо

Серпень 2006

01.08. – Мокрини. За цим днем вже прогнозували, якою буде осінь.

02.08. – Іллі. Це свято вельми шановане і пов’язане з аграрною магією.
  (Прмч. Афанасія Брестського.
  Чухломської, або Галицької і Абалацької ( “Знамення“) ікон Божої Матері).

04.08. – Марії – Магдалини.
05. 08. – Почаївської ікони Божої Матері.
  Мчч. Трохима.
  Ікони Божої Матері “Всіх скорботних радість (з грошиками).

 6.08. - Бориса і Гліба осіннього (є і весняний – 15.05 ) – дозрівали всі
  хліба, починався період найбільшого збирання грибів.
  Мч. Христини; Романа і Давида; прп. Полікарпа.

 7.08. – Анни, матері Пресвятої Богородиці. За цим днем завбачували
  зиму.

 9.08. – Пантелеймона – Паликопа, Палія. Люди намагалися в цей день
  не працювати.
  Прп.Германа; єп. Наума, Савви.
 
10.08. – Смоленської ікони Божої матері “Одигітрія“ ( “Провідниця“). Не
  працювали, боячись, щоб не погоріли скирти. “Палій пале, а
  Смоленська смаже“.
  Прохора, Никанора. Прп. Мойсея чудотворця.

12.08. – Сили, Івана - воїна. Можна було починати сіяти озимину.
  Прп. Германа, мчч. Максима, сщмч. Валентина.

13. 08. – Заговини на Успенський піст.
  Сщмч. Веніаміна, Сергія, Юрія, Іоанна, Євдокима.

 4.08. – Маковія і першого Спаса. Свято, з яким пов’язують закінчення
  літа. Пам’ять хрещення Київської Русі.

15.08. – Стефана. Починали косити отаву.
  Правв. Никодима, Василія.

16.08. – Антона. За цим днем прогнозували погоду в жовтні.

 9.08. - Спас другий (Великий Преображення господнє). Одне з
  найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом
  врожаю.

20.08. – Свт. Митрофана, прп. Пимена.

21. 08. – Ємиляна. За цим днем завбачували січень.
  Прп. Григорія; Зосима, Савватія, Германа Соловецьких; Свт. Мирона
  чудотворця. Толгської ікони Божої Матері.
 2. 08. – Апостола Матфія, Мчч. Антонія, Іліана, Маркіана, Іоанна, Іакова, Олексія,
  Димитрія, Фотія, Петра, Леонтія, Марії.

 3.08. – Лаврентія. Якщо в ставках вода тиха, то й осінь буде спокійною,
  а зима без завірюх.
  Мчч. Лаврентія, Романа.

25. 08. – Фотія. День свята вогню у гуцулів.
 6. 08. – Прп. Максима Сповідника, Свт. Тихона. Мінської та званих “Пом’якшення
  злих сердець“ (“Семистрільна“) і ”Страсна“ ікон Божої Матері.

27.08. – Феодосія. Якщо цього дня буря, то на непогідний вересень.
  Прор. Михея ( з 12 пророків), Сщмч. Василія, Матфія, мч. Олексія.
  Нарвської та званої “Бесідна“ ікон Божої Матері.

 8.08. – Успіння Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії (перша
  Пречиста). Це пора, коли повністю закінчували
  жнивувати і готувалися зустрічати осінь. Хто до цього часу не
  встиг зібрати хліб, то влаштовували братчину.
 
 9.08. – Третій Спас, або післясвято Успіння. Дозрівають горіхи, тому
  зветься горіховим. Ще звали “Спас на полотні“, бо це був час
  збирання льону, з якого колись виготовляли полотно.

 0.08. – Мч. Мирона, Павла, Стратона.
  Свенської ( Печерської) ікони Божої Матері.





  Осінь

Вересень.

 1.09. – Андрія Стратилата. День жаркий, але дихає осінню. Бралися до
  копання буряків, бо вже починало спадати листя з ліщини.
  Мчч. Тимофія, Агапія, Фекли.
  Донської ікони Божої Матері.

03.09. – Тадея. На Тадея селянин не журився – в хаті хлібець завівся.

 4.09. – Боголіпа. Повинні з’явитися перші осінні приморозки, які
  сприяють початкові павутинового льоту.
  Свщм. Афанасія. Грузинської ікони Божої Матері.

05. 09. – Лупи. Починає облітати листя з осик.

 6.09. – Євтихія. Дощовий день – погожа осінь і щедрий урожай
  наступного року.
  Свт. Петра; прп. Арсенія, Георгія,
  Петрівської ікони Божої Матері.

 7.09. – Варфоломія. Закінчується урожай білих грибів і починали ранній
  посів озимини.
  Свт. Мини.

08. 09. – Мчч. Адріана і Наталії.
  Псково- Печерської ікони Божої матері “Розчулення“.

 0.09. – Мусія. Пора завершення збирання конопель і перевезення
  снопів до стаєнь. Починається дубовий падолист.

11.09. – Усікновення, головосіки Іоанна Хрестителя. Не працювали .
  Це період останніх гроз.

 4.09. – Семена, Симона Стовпника. Початок справжньої осені.
  Починалося “старе бабине літо“, яке закінчувалося 21 вересня.
  Остаточно відлітали ластівки.
  Марфи. Чернігівсько – Гефсиманської Олександрійської та званої
  “Всеблаженна“ (в Казані) ікон Божої Матері.

15. 09. - Калузької ікони Божої Матері.
 
16. 09. – Писидійської ікони Божої Матері.
 7.09. – сщмч. Вавіли і з ним трьох отроків: Урвана, Прилідіана, еполонія та матері їх
  Христодули; Прор. Боговидця Мойсея.
  Ікони Божої Матері ”Неопалима купина“. Цій іконі приписували
  чудодійництво, що вона може убезпечити від пожежі.


18.09. – Захарія та Лисавети. Жовтіє горобинове листя. Якщо рано
  пожовтіло – рання осінь і рання та холодна зима.

19.09. – Михайла Чудотворця. Намагалися не працювати. Від Михайла
  починали справляти храмові свята.
  Києво – Братської і Арапетської ікон Божої Матері.

 1.09. – Друга Пречиста ( Різдво Пресвятої владичниці нашої
  Богородиці і пріснодіви Марії ). З цього дня вже можна було
  засилати сватів, а весілля можна було справляти лише з
  Покрови.

 3.09. – Минодори. Якщо багато вродило горобини – осінь заплаче
  дощами, а зима – морозами.
  Прп. Павла Послушного, Андрія, свтт. Петра і Павла.

 4. 09. – Прпп. Сергія та Германа вааламських чудотворців. Мчч. Димитрія.
  Каплунівської і Святогірської Зимненської ікон Божої Матері.


25.09. - Боянської ікони Божої Матері.

26.09. - Корнелія Сотника. Природа лаштується до зимової сплячки.

  27.09. – Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього
  (Здвиження). Остання птиця відлітає у вирій, гаддя
  ховається в листя і залізає в землю, щоб перезимувати.
28.09. – Вмч. Никити, мчч. Максима, мч. Порфирія, Стефана, свт. Йосифа.
  Новоникитської ікони Божої Матері.

29.09. – Мц. Людмили, мчч.Йосифа та Ісаака.
  Ікони Божої Матері, званої “Призри на смирення“ в Києві.
 
 0.09. –Віри, Надії та матері їх Софії. Жінки не починали будь-якої
  важливої роботи.
  Царгородської та Макарівської ікон Божої Матері.
 

  Маковія


  З цим днем пов’язували закінчення літа, починають сіяти озимину. Селяни у цей день готували для освячення насіння ( щоб краще родило), а також мак, воду, мед. Тому свято у народі має ще кілька назв – Маковія, мокрий, медовий Спас.
  Кінець літа і початок осені приносять селянинові особливу радість: зібране в стіжках і стодолах збіжжя, а по видолинках уже дозріває городина, гордо похитуються голівки маку.
  Традиційно в Україні не було жодної родини, де б не висівали мак.
 о мак – символ безмежності зоряного світу, здоров’я, краси. Він є оберегом, персонажем українського фольклору. Не одне століття мак був бажаним на городах людей, приносив радість і задоволення. Коли він зацвітав яскравим різнобарв’ям, звеселяючи око, казали: “Цей світ, як маків цвіт“. І хоч як не кортіло дітям поласувати маківками під кінець літа, батьки застерігали: “Зачекайте до Маковія“.
  На жаль, нині мак став реліктовою рослиною, його заборонено вирощувати в приватних оселях. Хоч народна мудрість і твердить, що “Сім років мак не родив і голоду не було“, але каже й інше: “Нема цвіту цвітнішого від маківочки, нема роду ріднішого від матіночки“.
  Серед слов’янських народів, у тому числі й серед українців, свято Маковія, що припадає на 14 серпня, - одне з найпоетичніших і вельми шанованих у народі, його ще називають першим Спасом чи Спаса на воді. Значною мірою цьому, очевидно, посприяла цікава біблейська оповідка про сім святих мучеників – братів Маковеїв та їхню матір Соломію. Всі вони з її благословення загинули за свою віру.
  Така героїчна святописна історія була духовно близькою для українських матерів, сини яких також вмирали на бранному полі за волю й національну незалежність. Звідси, отже, і та особлива пошана до свята, яке у давніші, дохристиянські часи приурочувалося до освячення квітів, городини та криниць. Люди зберегли цю давню традицію.
  В цей день і зараз святять воду, квіти й мак. Отож ранком лине до церкви цілий карнавал квітів. Всі по-святковому вбрані йдуть до церкви й несуть на посвяту чорнобривці, васильки та великі голівки маку. А ще напередодні свята виготовляли “маковійську квітку“ переважно з городніх і частково лісових квітів. Букет мав бути різнобарвним: з чебрецю, ласкавців, чорнобривців, настурцій, кудрявців, нагідок, маточника, васильків, польових сокирок, лугової материнки, рути-м’яти тощо, а всередину вставляли мак. Крім того, сюди додавали і голівку невеликого соняшника, а ще – кілька стеблин конопель чи льону. Кожна квітка мала свій символ:
сонях уособлював небесне світило, щоб воно було завжди ласкавим і милосердним для людей, тварин та рослин;
рута-м’ята мала оберігати від усякої напасті і додавати здоров’я;
ласкавці – щоб у родині була ласка, злагода і щирість;
кудрявці – аби у хлопців в’юнилися кучері й любили їх дівчата;
маточник освячував плодовитість бджіл.
  До кожної рослинки господиня зверталася з поетичними примовками. Особливо колоритними вони були для льону: “Рости вище – по коліна, щоб ні в кого з нас голова не боліла; білися біло, щоб хустками твоїми нашій (ім’я дівчини) весільну голову покрило“ та для конопель: “Щоб рушники весільні, скатерки настільні, сорочки святочні натільні та штани – холоші чоловічі пригожі, полотна білі – гожі…“.
  Потім дівчата збиралися в гурти і ще плели віночки, у яких мали йти до церкви.
  Рано - вранці церковні дзвони сповіщали про свято. Мати будила дітей, “квітку“ вбирала намистом, стрічками, обгортала рушником, приказуючи: “На, доню, квітку цю, щоб ти була така гарна, багата й пригожа, як ця квітка, щоб тебе хлопці любили, як люблять люди квітку…“ і несли до церкви.
  Менші діти вибігали в квітник, робили й собі свіжі букетики і разом з усіма йшли до церкви.
  Після недовгої молитви священик виголошував світсько – повчальну проповідь для дітвори: аби були чемними, шанували батьків і старших, не лихословили, добре вчилися, допомагали по господарству, були охайними тощо. Це чи не єдина церковна відправа, участь у якій переважно брали діти, підлітки.
  Потім всі ставали в коло і священик освячував квіти, мак, воду.
  Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за образами і це все там зберігається аж до весни. Весною мак розсівають по городі, а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс, - “щоб не випадало з голови волосся“, роблять відвар і купають хворих дітей. Вважалося, що особливо помічні такі купелі з квітів чорнобривців при жовтяниці. Якщо в дитини безсоння, то посвячені макові головки клали їй під подушку. І “маковійську квітку“ вішали під сволоком чи біля божниці, там вона зберігалася протягом року – з її квітів готували ліки, дівчата вплітали в коси, нею віднаджували нечисту силу.
  За годину-другу поверталися додому , де всіх чекав святковий стіл з пісним сніданком, бо в цей день починався Успенський піст – Спасівка. Серед страв мали обов’язково бути знамениті коржики - маковики з меду і товченого маку, пиріжки з маком та обрядові “шуліки“. Готують їх так: печуть коржі, ламають на дрібні шматочки в макітру і заливають медовою ситою та розтертим маком. Ця їжа досить смачна, а особливо її люблять діти.
  Оскільки Маковій вважався дівочим та дитячим святом, то юнь в цей день не працювала. Підлітки гралися на луках у різноманітні ігри: “Стукалки“, “Гусей і вовка“, “Кота й мишки“, “Короля“, “Завіяло“ тощо.
  Молодь тим часом збиралася на свої гулі в лісі, щоб повеселитися і поспівати так званих спасівських пісень ( оскільки наступав піст, то в селі церква забороняла це робити).Хлопці у цей день жартівливо називали дівчат “макодзюбками“ чи “маковійками“.
 
  Крім посвяти квітів, з Маковієм пов’язаний ще один не менш цікавий обряд. Колись він був вельми урочистим і обов’язковим для кожного села. Це освячення води, зокрема, криниць як природних так і рукотворних. Адже з ними тісно пов’язане все громадське і побутове життя селян. Згадаймо, скільки створено про них пісень. легенд, переказів. За народним звичаєм, найбільшим святотатством, яке суворо засуджувалося суспільною мораллю, було знечистити або сплюндрувати криницю. Свята кринична вода завжди дарує людині силу, здоров’я і наснагу. “То не біда, - коли п’ється вода“, “Нема голода, коли п’ється вода“.
  Здавна місце під криницю, як і під оселю, вибирали дуже ретельно. Викопані толоками гуртівні колодязі обов’язково освячували й обсаджували вербами. Вважалося, що саме це дерево найкраще оберігає джерельцю в літню спеку, бо біля верб, начебто, люблять оселятися добрі духи вод і опікуни людського роду. Адже за повір’ям уночі напередодні Водохрещі, Юрія, Івана Купала та Маковія з’являються лихі сили, які насилають хвороби на людей і тварин, а особливо люблять вони ті місця, де немає верб. Ось на ці свята – чотири рази на рік – люди і освячували криниці і колодязі. Найурочистіше проводили посвяту на Маковія (спасівський похід). Перед посвятою парубки з чоловіками вичищали днища, лагодили застаріле цямриння, впорядковували огорожі. Дівчата тим часом плели віночки і прикрашали ними криниці, обвішували їх татарським зіллям, папороттю та волошками, а в воду кидали лепеху та любисток, щоб вигнати звідтіля злі сили і дати змогу оселитися добрим духам.
  Напередодні такого походу в центрі села збиралося все населення – від дітей до літніх мешканців. Під супровід троїстих музик та сопілок гуртом йшли до криниці; попереду, калатаючи в маленькі дзвіночки, бігли діти. Похід супроводжували церковні дзвони. Це була особлива, святочна для села подія.
  Біля криниці вже стояли застелені святковими скатертинами два столи; на одному хліб-сіль та запалена свічка, на другому – свічка, свячена вода і кутя (колово). Ця обрядова страва призначалася для добрих духів та предків. Після посвяти хлопці обсаджували криницю чи колодязь деревами, а коли в цьому не було потреби, то робили символічне клечання – втикали обіч свіжі галузки.
  Вода в цей день вважається цілющою.

  Пригадаймо Шевченкове:
  На те літо
  Криницю святили
  На самого Маковія,
  І дуб посадили.


  З цього часу починали відлітати у вирій ранні птахи, бо вже “Святий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод. і тепло“.


  За православним церковним календарем 14 серпня – винесення Дорогоцінного Древа Чесного Животворного Хреста Господнього.
Свято Хрещення Київської Русі (в т.ч. України ).


  Прийшов Спас – пішло літо від нас

  Від Маковія (14 серпня) почався двотижневий Успенський піст – Спасівка. В цей час харчуються ситніше, ніж на Петрівку, оскільки є в достатній кількості зелень. Цей короткотривалий піст начебто є продовженням Великого, оскільки святі упросили Бога, щоб він зробив перерву, бо селяни не витримають його. Очевидно це пов’язано з тим, що під цю пору припадають нагальні хліборобські роботи. В народі говорили:
Спасівка – ластівка, а Петрівка – голодівка.
До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки – на себе.
Кусючий, як мухи у Спасівку.

  19 серпня за новим стилем – свято Преображення Господнє, або Спаса ( Великого Спаса ). Спас – скорочена назва, створена народом, від форми “спаситель“ (рятівник), яким церква вважала Ісуса Христа.
  Існують три Спаси – 14, 19 і 29 серпня.
 Це одне з найбільших серед дванадцяти річних празників християнського календарного циклу. Спас вважається третім після Різдва та Великодня святом, хоч за церковним календарем є три Спаси. Згадаймо Шевченкове: “У Межигірського Спаса тричі причащалась“.
  За Біблією в цей день Ісус Христос разом зі своїми учнями піднявся на маківку гори. Посеред ночі довкола нараз спалахнуло дивовижне світло: їхній учитель у блаженному сяйві здіймався на небеса. Всі почули голос всевишнього, який возвістив, що Ісус є намісником Бога на землі.
Саме це і переконало присутніх у надприродній місії Христа - об’єднанні земних і небесних начал. Звідси й назва свята – Преображення господнє.
  Однак у народі празник Спаса мав і світське значення, пов’язане із святом врожаю, бо вже в цю пору закінчували збирати хліб. За давньою традицією, останній жмуток незжатого колосся залишали, перев’язували стрічкою, клали біля нього окраєць хліба тощо. Це була Спасова борода (“коза“ або “перепілка“), що уособлювала дух поля.
  В цей період починали збирати фрукти, особливо яблука. У давнину говорили: “На Другий Спас і жебрак яблучко з’їсть“. Наші предки вважали, що з трьох Спасів яблучний – найголовніший.
  Це дає підставу вважати, що його первісне коріння сягає дохристиянських вірувань. Адже майже в усіх давніх народів існували урочисті свята врожаю. Найпоетичніше вони проходили в Єгипті. Наші далекі пращури також широко відзначали закінчення жниварської пори.
  Красномовним свідченням того, що Спас символізував свято врожаю, яке згодом використало в своїй обрядовості християнство, є звичай освячувати в церкві дари природи: яблука, сливи, груші, обжинкові вінки (колосся із останнього обжинкового снопа), щоб врожайною була нива, бджолині стільники тощо. На Спаса несли до церкви також мак, моркву, цибулю, гриби, коноплю, материнку, лікарське зілля, зокрема васильки та чорнобривці – щедрі дарунки природи. З васильків дівчата опісля робили віночки, які клали в подушку жінці-покійниці, обвішували труну. А з чорнобривців робили купелі для немовлят.
  З особливим нетерпінням чекали Спаса пасічники. Кожен бджоляр за два-три дні до свята “підрізав бджоли“ - робив ревізію, щоб визначити, скільки меду взяти собі і скільки залишити бджолам на перезимівок, вилучав пусті вощини, об’єднував мало чисельні сім’ї. Годилося напередодні Спаса дати порційки меду сусідам, приятелям, вдовам, сиротам та немічним людям.
  Увечері напередодні Спаса господар і господиня бралися за найвідповідальнішу роботу – свічникарство. За звичаєм , господареві годилося сукати страсні свічки, громниці, великодневі, святвечірні, хрещенсвятські, покійницькі, церковні, сирітські, вдовині та для роздачі бідним. А родильні, що використовували при пологах, весільні, хрестильні, бабські та дідівські уже робила дружина. З особливою урочистістю готували “трійці“. Для них майстрували спеціальні підсвічники, оздоблені мистецьким різьбленням та інкрустацією. Саме ці свічки мали бути в кожній родині як обереги від всіляких бід, напастей тощо.
  При їх суканні господиня вносила зеленосвятське або купальське чи маковійське зілля, а також квіти з пасіки. Господар, виробивши першу свічку, обгортаючи її зіллям, приказував: “Пресвята родюча земле наша, ниви, сади, огороди – світ сонця вам!“ Беручись до другої, мовив: “ Праведне сонце, місяцю ясний, зорі світлі, небо пречисте! Будьте милостиві до людей і до худібки!“ І, нарешті, до третьої: “Ліси, води, повітря чисте, всі душі праведні, лада наші, мухи Божі – всім вам на добро, на пожиток!“
  Зібравши у вузлик овочі, фрукти, мед, збіжжя, трави і “ трійцю “( якщо такої не було, то звичайну свічку) господарі вранці йшли до церкви.
  Після відправи починалася посвята принесених продуктів. Особливо чекали, коли освятяться яблука, адже до цього дня їх не їли. Ця заборона стосувалася переважно жінок, у яких померли діти, і дівчат, що залишилися без матерів. З цього приводу існує кілька сказань. Одне з них стверджує, що на Спаса Пресвята Діва на тому світі роздає діткам золоті яблука. Діти тих матерів, котрі дотримувалися обітниці, одержують їх і з радістю ласують ними, а ті , неньки яких не дотримали обітниці, стоять і плачуть, на що мати Божа їм говорить: “Ваші яблука з’їли свині“.
  На жаль, немає чіткої відповіді, чому саме жінкам заборонялося їсти до Спаса яблука. Може, це пов’язано з тим, що Єва в раю звабила Адама посмакувати недозволеним плодом, і цим плодом було саме яблуко? За її гріх і розплачуватися жінкам.
  Повернувшись із церкви, господар з “трійцею“ обходив пасіку, потім запрошував родину до столу. Спасівський обід складався переважно з борошняних та овочевих страв і холодної риби. Спочатку їли яблука та мед, запиваючи виноградним або яблуневим вином, “щоб садовина родила“, а потім переходили до інших страв. В цьому звичаї – відгомін давньої землеробської магії : задобрювання певного духа обрядами, щоб “не сполохати“ майбутнього врожаю. До Спаса селяни намагалися зібрати всі зернові. Знахарки востаннє заготовляли лікарські трави. “Діва Марія, - казали з цього приводу, - це зілля сіяла, а Спас поливав – нам на поміч давав“.
  На цей період припадає і колективна обрядодія – братчина. З давніх давен був дуже високим суспільний статус меду. Коли хтось позичав у сусіда чи родича якусь важливу річ або гроші, то давав своєрідну клятву: “Ставлю на мед“ чи “Роблю наставу на мед“. Це означало, що позичене буде вчасно повернуте, а при порушенні обітниці відбортоване ще й медом. Цим статусом, мабуть, викликана і братчина. Якщо якась родина бажала мати добрі стосунки з іншою, то один господар приносив іншому бджолиний рій і казав: “ Це на братчину“. Протягом літнього сезону сім’ї почергово доглядали за ним, а напередодні Спаса збиралися родинами і порівну ділили мед. За спільним обідом кожен учасник, а в братчині могло брати участь і кілька родин, давали клятву: приходити на поміч один одному, допомагати в скруті, навіть брати опіку над дітьми, якщо вони, борони Боже, стануть сиротами. Після цього починали звертатися один до одного на “Ви“ ( як це маємо з кумівством). Нерідко з братчиного вулика розросталася ціла пасіка.
  Обряд братчини мав насамперед глибоке символічно – духовне значення, він засвідчував шляхетність, колективізм, моральні високості нашого народу і був близьким до білоруського сябрства. До речі, братчину використовували і для покращання взаємин, якщо між родинами були натягнуті стосунки.
  Відтак зі Спасом тісно пов’язані пасічницькі турботи. Перед тим як приготувати щільники для посвят, господар читав молитву перед іконами Зосима і Саватія – покровителями бджільництва, що часто знаходились на пасіці. Найкращі щільники відбирав для церкви, а решту складав у кадубок або ж стоплював, ретельно перем’явши вощину дерев’яним макогоном. Віск, що спливав наверх, йшов на виготовлення свічок, а барниця (залишки стопленого меду) – на обрядовий напій конун.

  Зі Спасом співпадає Успенський, або Спасівський піст. Про його походження існує цікавий народний переказ, начебто Спасівка є продовженням Великого посту, який відзначають напередодні Паски. Спочатку Бог розпорядився відзначати Великий піст не сім, як ми маємо нині, а дев’ять тижнів. Стомлені довготривалим постінням, люди звернулися до Бога з проханням зменшити його. Всевишній змилостивився і розділив Великий піст на дві частини – сім тижнів звелів говіти перед Паскою, а два – в кінці літа. Ось чому за народними віруваннями на Спасівку слід дотримуватися таких же суворих приписів, як і на Великий піст.

  Як відомо, під час посту церква забороняла будь-які світські розваги та пісні. Одначе в Україні це табу було певною мірою пом’якшене. Більше того, митрополит Дмитрій Ростовський ( в миру Данило Савич Туптало (1651-1709) написав спеціально для Спаса пісню-псалом “Ісусе, мій прелюбезний“, який виконували не лише при культових обрядах, в Україні її співали й поза церквою, зокрема лірники на спасівські свята. До речі, Т. Шевченко не раз використовував у своїй творчості ці поетичні слова.
  Зі Спасом, який символізує завершення основних хліборобських жнив, співпадає і початок храмових свят. Традиційно в Україні кожен населений пункт мав свій іменний престольний празник, званий храмовим. До нього готувалися заздалегідь усі родини. До кожного села на храмове свято з’їжджалися всі родичі, де б вони не проживали. По селах до цієї дати, а вона визначалася днем посвяти церкви (храму, тому й храмове свято), готувалися особливо урочисто. Щоб надати цій події більшої значущості, на престольний празник приїздили священики з сусідніх приходів і вчиняли пишну відправу, на яку збиралися люди з інших сіл. Після служби всі прочани неспішно виходили на церковне подвір’я, ставали колом, розстеляли скатертини. Ставили їжу: найкращі яблука, груші, мед у щільниках ( стільниках), жмутик колосся жита і пшениці, а ще моркву, огірки, помідори, дині, кавуни, буряк з гичкою і, навіть, відварені качани кукурудзи - “аби на другий рік все краще вродило“. Переступати через таку скатертину гріх! Односельці запрошували всіх присутніх на колективний святковий обід.
  Виходив з церкви священик і весь цей садово – городній розмай освячував. Далі священики і братчики виголошували повчальні промови, вирішували громадські справи, збирали кошти на громадські потреби. До столу запрошували старців та убогих, які збиралися біля церкви - щоб помолитися за мертвих, і “щоб у царство небесне пішла та милостиня, на той світ мертвим, і щоб померлі покуштували“, частували їх, а наостанок щедро напаковували їхні торбинки.
  В цей день не варили їсти, а обідали пирогами з яблуками, вмочивши їх у рідкий мед, а також кавунами, яблуками і грушами.
  Гостей із сусідніх сіл почергово запрошували до осель, де свято тривало кілька днів.
  До того, що святилося на Великий Спас, було особливе ставлення. З воску від медових стільників виготовляли свічки – ними обкурювали хворих на “бишиху“ й “пропасницю“. Як ліки вживали шматочок засушеного спаського яблучка. Зерно з колосків жита і пшениці розсівали по полю – вірили, що це оберігає його від бурі, граду і шкідників.
  За традицією, на храмові свята обов’язково мав бути і розпродаж питного меду. Для цього братчики – найшляхетніші чоловіки – заздалегідь закупляли щільники і готували з них медовуху. У день свята у центрі села йшла жвава торгівля конуном. Щоб розпродаж був веселішим, наймали музик.
  Найактивнішими учасниками свята була молодь. Хлопці запрошували на конун дівчат, пригощали смачним напоєм, особливо тих, хто на Великдень подарував їм писанки, замовляли танок. Гроші від розпродажу питного меду йшли на потреби церкви, громадські справи, на поміч багатодітним родинам і немічним.
  Оскільки сучасники майже нічого не знають про традиційне медоваріння в Україні, варто детальніше зупинитися на його історії. Кому з нас не доводилося чути надзвичайно точні й поетичні прислів’я, приказки чи порівняння, які стосуються одного з найулюбленіших у народі продуктів і такого корисного для здоров’я – меду. Якщо хочуть підтвердити гарні спонукання, то кажуть, що “медом води не попсуєш“ чи
“з медом і долото проковтнеш“, коли ж наголошують на чиємусь мужньому вчинкові, неодмінно приказують: “Думка воду п’є, а одвага мед“, “ Або мед п’є, або кайдани тре“ і нарешті - “Солодше меду тільки сон“.
  Але медові напої використовувалися не лише в поминальній обрядовості. Київський князь Володимир, після офіційного прийняття християнства, велів розвивати медоваріння. Відтепер будь-яка військова перемога чи спорудження значних у суспільному житті будівель, у тому числі й церков, не обходилися без пишної учти, на яку готували “триста медових проварок“. Виброджений і вже готовий до вжитку напій зберігався в льохах – холодницях протягом кількох років. Кожна проварка ( тобто разовий процес ситення) мала чітко визначений об’єм. Про це згадується і в “Повісті врем’яних літ“.
  Вже хрестоматійним став той факт, коли Красне сонце, як образно називали Володимира Святославовича, наказував на великі свята влаштовувати загальноміські трапези; міщани на спеціальних возах доставляли мед до далеких околиць, частуючи челядь і калік.
  Традиційний напій був також і предметом торгівлі. У Києві, який стояв на гомінкому шляху з варяг у греки,1018 року було вісім торжищ; на них постійно продавали знамениту “русскую медоуху“. Кожен торговець мав за честь скуштувати уславленого напою, даючи в обмін шовкові тканини, зброю, різні прикраси, плоди цитрусових тощо.
  Медовий напій був надійним засобом поновлення сил, додавав бадьорості, виліковував від застудних та шлункових хвороб. Ці та інші факти, як відзначав відомий історик М. Костомаров, сприяли тому, що всі без винятку мандрівники, які побували на Русі, “одноголосно визнавали достоїнство нашого меду і розславили його в далеких країнах“.
  Виготовлення знаменитої медівки завжди трималося в секреті. Працюючи в рукописних архівах , в яких зафіксовано кілька старовинних оригінальних і практичних рецептів священика, мусимо ними неодмінно скористатися:
  До однієї мірки чистого меду додавали вісім рівних їй частин свіжої джерельної води. Розведену в казані ситу підігрівали, помішуючи, на помірному вогні доти, докине з’явиться піна. Шумовиння легенько знімали дерев’яним ополоником. Якщо напій планувався для швидкого вжитку, то варку на цьому закінчували; коли ж медовиця призначалася для довшого зберігання, її варили аж до запустіння. Остуджену до теплоти парного молока патоку переливали, додаючи дріжджів, у дерев’яні бочки, залишаючи в кожній трохи вільного місця й невеликий отвір. Коли процес бродіння повністю закінчувався. Посудину наглухо закорковували і бочки переносили на постійне зберігання в льох. Для поліпшення смакових якостей у період бродіння додавали гвоздику та ін. прянощі.
  За іншим рецептом, до однієї частини меду додавали шість порцій води і підігрували на легкому вогні. Коли ж рідина закипала – вкладали торбину з двома пригорщами якісного хмелю й тримали, доки не ввариться. Опісля, знявши піну, занурювали торбинку з прянощами й грузилом. Через 15 – 20 хвилин варіння масу трохи остуджували, додавши дріжджів, і виносили в льох. Через 3 – 4 тижні медівка готова до вживання, але чим довше встоювалася, тим була смачніша.
  Два попередні рецепти стосуються так званого столового медового напою. А був у вжитку й міцний напій. Його готували так: один пуд патоки розводили зі двомастами п’ятдесятьма фунтами річкової води і варили, доки не лишалася половина вмісту ( досвідчені медовари використовували лише м’яку воду – річкову, дощову чи зі снігу). Остуджену рідину зливали в бочки, стінки якої були вимащені кислим житнім тістом, додавали дріжджі, а згодом, як перебродить, трохи кориці, гвоздики, перцю, імбиру. Вистояний протягом зими, напій розливали в пляшки.
  Було б зайвим стверджувати, що питний мед не належить до міцних напоїв. У багатьох фольклорно - літературних джерелах згадується про тих, хто “упився на меду“ чи “сп’янів, як од питного меду, бо перший келишок, як по льоду, другий, як по меду, а третій не питай, лише давай“. Адже відомо, що надмірне вживання будь-чого шкідливе, навіть “зайве змедить – шлунку завредить“. Проте “упивалися на меду“ переважно тоді, коли окремі медовари, порушуючи традиційні звичаї, стали фальшувати цей благородний напій, додаючи надмірну кількість дріжджів, спирту та ін. міцних компонентів, що, звичайно, не відповідало його первісному призначенню. Адже недарма казали:
“Якщо не в міру, то і мед в гіркоту“. Такий напій називали мед-пиво, мед-вино.
Згадаймо: “ … Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не попало“.
  Про особливість медового напою говориться і у відомій українській пісні: “Пили горілку, пили наливку, ще й мед будем пить“.


  Святом Спаса завершувався й літній сезон. В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки. А тому:

Прийшов Спас – бери рукавиці про запас.
До Спаса та й рукавиці до паса.
Спас – усьому час.
Перший Спас час припас, Петро і Павел – два добавив, Ілля-пророк – три поволок.
Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста (28 серпня) – забере їх нечиста.
Спасівка – ластівка, а Петрівка – голодівка.
До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки на себе.
Кусючий, як муха у Спасівку.
Антонівка вродила – наступного року хліб уродить.
 вятий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод, і тепло.

 
  Спаса – це день поминання мертвих родичів. У народі вірили, що це третій виступ мерців на світ у весняно – літньому сезоні: мерці з’являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.
 
У природі після Спаса вже досить відчутним стає подих осені. Тому й мовиться: “Прийшов Спас – пішло літо від нас“.


  Перша Пречиста жито засіває

Серпень – останній календарний місяць літа – закінчується одним з найпошанованішим християнських празників – Успіння Пресвятої Богородиці – 28 серпня. Проте, в народі його знають, насамперед, як перша Пречиста. До Успіння годилося закінчити всі найосновніші польові роботи. Якщо з якихось причин хтось не встиг цього зробити, організовувалися громадські толоки, братчини.
  Від першої Пречистої майже по всій Україні починали сіяти озимину і завершували цю важливу роботу на Семена ( 14 вересня ) або на другу Пречисту ( 21 вересня ).
  Сьогодні засів озимини вже не супроводжується давніми обрядами. У давніші часи осінній, як і весняний початок засіву, відбувався досить урочисто. Підготувавши до сівби насіння, господар брав жменьку збіжжя з обжинкового вінка, ”спасових борід“, залишених у кінці ниви обрядових стебел та залишки зерен, прибережених від новорічних посівальників, змішував їх, примовляючи: “Руками діда сію в мішок, щоб його руками сіяти в полі“. Потім лантухи з насінням переносив з комори на віз. При цьому обов’язково мали бути присутніми всі члени родини.
  Виряджаючи в поле господаря та помічників-підлітків, дружина давала торбинку з полудником, в якій мали бути варені яйця, сир зі сметаною, коржик з маком, овочі, хлібина з дрібкою солі, окраєць свяченої паски, спеціально прибереженої від великодневих свят, та пасхальна писанка.
  У полі господар розстеляв рушник або скатертину, клав хлібину, паску і наїдки.
  Всі присідали на зняті з воза мішки. Господар поля символічно скроплював їх свяченою водою, розв’язував мішок і наповнював коробок зерном.
  Засів починали з кінця поля. Взявши в праву жменю зерно, посівальник під помах руки приказував: “Руками діда-прадіда мого і моїми сію святий хліб на тобі й тобі, моя дідівська ниво! Сійся, родися на щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб хлібець був за цей рік! Боже, благослови ниву мою насіння це прийняти!“
  Слідом за батьком йшов йшов хтось із підлітків і мітив соломинками межі посіву, аби він (посів) не загущувався чи не утворилися огріхи. По закінченні роботи найменшому синові годилося обсіяти зерном батька, а той у свою чергу скроплював збіжжям юного помічника і коней, приказуючи одну з різдвяних колядок. Після цього всі сідали за полудник. Крихти від хліба та шкаралупи від яєць господар розкидав по полю, а рештки їжі клав на межу.
  Розсіяне зерно ретельно скородили боронами. Закінчивши, господар прощався з полем до наступного року. При цьому годилося залишити в кожному мішку по кілька зернин “для розплоду“.
  Як бачимо, осінній засів був менш поетичним, ніж весняний. Але й тут простежуються давні залишки хліборобської магії. Скажімо, господарі намагалися не голитися доти, доки не обсіються, бо “не годиться, доки не обсіюсь“. А це тривало тиждень і більше.
  До Успіння Божої Матері годилося також повністю ( окрім пізніх сортів) зібрати і садовину. Цим займалися переважно дівчата. Беручись до роботи, вони наспівували:
  Пречиста по груші ходила,
  Пречиста мішок загубила,
  А Спас ішов – мішок знайшов.
  - Спасику-братику,
  Віддай мій мішочок –
  Не буду ходити у твій садочок.

  Згадка про Спаса тут не випадкова. Мова йдеться про третій Спас, який припадає на 19 серпня (його ще називають після свято Успіння).
  З першою Пречистою пов’язаний ще один цікавий обряд – заготівля калини. Як відомо, ця рослина завжди символізувала Україну, і дотепер залишається однією з наших національних емблем. Шанували її не лише за плоди, з яких виготовляли різноманітні наливки, джеми, варення, свіжими ягодами лікували простудні захворювання тощо, вона виконувала символічну роль у багатьох обрядах, зокрема у весільних і поховальних. Калина прикрашала весільний коровай, нею оздоблювали вінець молодої, як ствердження дівочої недоторканості і цнотливості.
Проводжаючи людину в останню путь, труну обвивали її цвітом або кетягами.
  Таке широке її використання у побу
Категорія: Мои статьи | Додав: klassik22 (23.04.2008)
Переглядів: 3867 | Рейтинг: 4.5/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017